Набувальна давність
Набувальна давність
З набранням чинності новим Цивільним кодексом (ЦК) стало можливим набувати право власності на чуже майно за правилом набувальної давності (ст. 344 ЦК). Це означає, що особа, яка володіє чужим майном протягом певного тривалого терміну, може набути право власності на це майно, посилаючись на давність користування ним.
Як зазначає юрист фірми «Баланс-Клуб» Віта Василенко, «це не стосується випадків заволодіння чужим майном обманним або злочинним шляхом. Мова йде про ситуації, коли власник майна не заявляє про своє право на річ уже тривалий час, що фактично означає його відмову від цього майна. А коли так, річ визнається власністю її нинішнього фактичного власника».
Скористатися цим правилом можуть як фізичні, так і юридичні особи.
Виняток встановлено для земельних ділянок, які мають право отримати у власність або в користування на підставі набувальної давності тільки громадяни (ст. 119 Земельного кодексу).
Скористатися правом власності на чуже майно на підставі набувальної давності може особа, якщо вона:
• заволоділа майном добросовісно, тобто на законних підставах;
• продовжує володіти ним відкрито і безперервно. Це означає, що протягом установленого законом терміну фактичним володільцем майно власнику не поверталося, а останній не висував вимог про його повернення;
• продовжує володіти ним протягом установленого терміну. Такий термін залежить від виду майна, що перебуває у володінні, а також від того, як відбулося заволодіння ним.
Якщо заволодіння відбулося на підставі договору з власником, який після закінчення терміну договору не пред’явив вимоги щодо його повернення, то такий термін становитиме:
– для рухомого майна – 5 років з моменту закінчення терміну позовної давності за договором з власником;
– для нерухомого майна – 15 років з моменту закінчення терміну позовної давності за договором з власником;
– для земельної ділянки – 15 років з моменту заволодіння ділянкою.
Якщо заволодіння відбулося з інших підстав – використовуються такі терміни:
– для рухомого майна – 5 років з моменту заволодіння майном;
– для нерухомого майна – 10 років з моменту заволодіння майном;
– для земельної ділянки – 15 років з моменту заволодіння ділянкою.
В. Василенко звертає увагу на те, що особа, яка заявляє про давність володіння майном, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (ч. 2 ст. 344 ЦК).
Відповідно до п. 8 Прикінцевих і Перехідних положень ЦК правила про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набуття чинності цього ЦК, тобтоу період з 01.01.2001 р. по 01.01.2004 р.
Право власності на нерухоме майно за правилом набувальної давності виникає з моменту його державної реєстрації (ч. 1 ст. 344 ЦК), підставою для якої є рішення суду. Воно необхідне і для набуття права власності на транспортні засоби і цінні папери (ч. 4 ст. 344 ЦК). Рішення суду буде також первинним документом для відображення в бухгалтерському обліку нерухомого майна, цінних паперів або транспортних засобів, які стали власністю підприємства за правилом набувальної давності.
Будь-які вимоги щодо документального оформлення факту виникнення права власності на інше майно законодавством не встановлені.
Проте з метою відображення такого майна в бухгалтерському обліку автор радить усе-таки скласти акт, в якому, пославшись на ст. 344 ЦК, треба буде зазначити момент виникнення права власності на майно на підставі набувальної давності.
«Баланс», 24 серпня 2004 р., № 34 (524), с. 35
|
